Наталя забіла біографія для дітей: Забіла Наталя Львівна — Вікіпедія – біографія, вірші для дітей, особисте життя

Забіла Наталя Львівна — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Забіла.

Ната́ля Льв́івна Забі́ла (5 березня 1903(19030305), Санкт-Петербург — 6 лютого 1985, Київ) — українська письменниця, поетеса.

Народилася у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Серед її предків — поет-романтик Віктор Забіла. Дід поетеси Пармен Забелло — скульптор. Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца.

Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. І це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві намагалася писати вірші.

1917 року сім’я переїздить до України й оселяється в невеличкому селищі Люботині (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити.

Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин (нині частина Люботина) під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці: вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюку особистість.

1925 року Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію.

1924 року в Кам’янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» її чоловік Сава Божко надрукував перший вірш Наталі на тематичній сторінці «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

1926 року вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 року — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, твори для дітей стають її покликанням, щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх та любов мільйонів юних читачів. 1930 року вона остаточно переходить на творчу працю, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Понад половини з тих поетичних і прозових збірочок адресовані юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись до України, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько двохсот книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою».

Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. 1972 року ці твори відзначено літературною премією імені Лесі Українки (стала першим лауреатом цієї премії).

Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Їй належать переклади творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського. Плідно працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори письменниці перекладено багатьма мовами.

Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Однією з найкращих книжок Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934).

• У широкий світ: [Вибрані твори]. — К.: Дитвидав, 1960. — 183 с.
• Твори в чотирьох томах. — К.: Веселка, 1973.
• Веселим малюкам: Вірші. — К.: Веселка, 1980. — 86 с.
• Троянові діти: Драматична поема. — К.: Веселка, 1982. — 101 с.
• Вибрані твори: У 4 т. Вірші, казки, загадки. — Т. 1. Веселим малюкам. — К.: Веселка, 1983. — 239 с.
• Вибрані твори: У 4 т. Вірші, казки. — Т. 2. У широкій світ. — К.: Веселка, 1983. — 207 с.
• Вибрані твори: У 4 т. Оповідання, казки, повість. — Т. 3. В казках і в житті. — К.: Веселка, 1984. — 319 с.
• Вибрані твори: У 4 т. П’єси. — Т. 4. Завісу відкрито. — К.: Веселка, 1984. — 248 с.
• Яссочина книжка: Оповідання. — 4-е вид. — К.: Веселка, 2000. — 28 с.
• Стояла собі хатка. — К.: Махаон-Україна, 2001. — 18 с.

• 1988 року засновано Літературну премію імені Наталі Забіли редакцією відомого популярного дитячого журналу «Малятко» за найкращий літературний твір та найкраще ілюстрування.
• У січні 2013 у Верховній Раді України зареєстровано законопроект про відзначення 110-річчя з дня народження Наталі Забіли заснуванням державної премії за твори для дітей.
• У місті Люботині одну з вулиць названо її ім’ям.

Джерела та література[ред. | ред. код]

• Ю. Ф. Ярмиш. Забіла Наталя Львівна // Енциклопедія сучасної України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2019. — ISBN 944-02-3354-X.
• Лещенко П. Забіла Наталя Львівна // Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. — К., 1990. — С. 222.
• Українська радянська енциклопедія : [в 12-ти т.] / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — Т. 4 : Електрод — Кантаридин. — К. : Голов. ред. УРЕ, 1979. — С. 152.
• Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003. — Т. 2. — С. 703.
• Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / упорядники: Олег Килимник, Олександр Петровський. — К. : Радянський письменник, 1970. — С.  149.
• Письменники Радянської України : бібліографічний довідник / упорядники: О. В. Килимник, О. І. Петровський. — К. : Радянський письменник, 1976. — С. 112–113.
• Письменники Радянської України : біобібліографічний довідник / автори-упор.: В. К. Коваль, В. П. Павловська. — К. : Радянський письменник, 1981. — С. 85–86.
• Проценко Л. А. Київський некрополь : путівник-довідник / Людмила Проценко. — К. : Український письменник, 1994. — С. 202.
• Мацько Віталій. Літературне Поділля. — Хмельницький, 1991. — С. 28.
• Пархоменко В. Друг дітей // Кам’янець-Подільський вісник. — 1993. — 6 берез. — С. 2.
• Забіла Наталя. Перші радощі // Кам’янець-Подільський: Літературно-художній альманах. — № 1. — 1956. — С. 10.
• Ярина Цимбал, Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

Забіла Наталя — Біографія | OnlyArt

Біографія Наталі Забілої

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам’ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».

1917 року сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.
У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

Наталя Львівна Забіла — Біографія

(1903-1985)

Всі публікації стосовно письменника: Наталя Забіла

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам’ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень „Не щебечи, соловейку”, „Гуде вітер вельми в полі”. А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині „Царівна-лебідь” (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, „сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію”.

1917 року сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам’янець-подільській газеті „Червоний кордон” був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву „Війна — війні”.

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу „Нова книга”, в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій „Далекий край”, а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання „За волю” та „Повість про Червоного звіра”.

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків „Про маленьку мавпу”, Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: „Пригоди з автобусом” (1928), „У морі” (1929), „Про Тарасика й Марисю” (1930), „Ясоччина книжка” (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань „Ясоччина книжка” (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання „Ясоччин садок” до заключного „Ведмедикова хатка” проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал „Барвінок”. Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: „Під ясним сонцем” (1949), „Веселим малюкам” (1959), „У широкий світ” (1960), „Оповідання, казки, повісті” (1962), „Стояла собі хатка” (1974), „Рідний Київ” (1977, 1982), а також „Вибрані твори” в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість „материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою”. Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії „Перший крок” (1968) та у драматичній поемі „Троянові діти”, яка є поетичним переказом „Слова про Ігорів похід”, присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а Крім того, Наталя Забіла була автором підручників „Читанка” для 2 класу (1933) і „Читанка” для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.



На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.

Забила, Наталья Львовна — Википедия

Материал из Википедии — свободной энциклопедии

Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 26 декабря 2017; проверки требуют 18 правок. Текущая версия страницы пока не проверялась опытными участниками и может значительно отличаться от версии, проверенной 26 декабря 2017; проверки требуют 18 правок. В Википедии есть статьи о других людях с фамилией Забила.

Ната́лья Льво́вна Заби́ла (укр. Забіла Наталя Львівна; 20 февраля [5 марта] 1903, Санкт-Петербург — 6 февраля 1985, Киев) — украинская советская писательница (прозаик и поэт), известна произведениями для детей.

Происхождение[править | править код]

Родилась 20 февраля (5 марта) 1903 года в Санкт-Петербурге в дворянской семье. В числе её предков — поэт-романтик Виктор Забила, её дед — скульптор, академик Пармен Забелло. Девочка росла в творческой атмосфере, много читала и уже в детстве начала писать стихи.

В 1917 году переехала в город Люботин Харьковской губернии. Закончила Харьковский университет (1925).

Литературная деятельность[править | править код]

Писала для журнала «Барвинок». Переводила с польского, русского, французского и других языков.

Наталья Забила. Фото из журнала «Детская литература» № 3-4, 1936 г.

В начале 1936 года приняла активное участие во Всесоюзном совещании по детской литературе. Выступление Н. Забилы на совещании было опубликовано в журнале «Детская литература» (№ 3-4, 1936).

Была членом Всеукраинского союза пролетарских писателей (ВУССП). Член ВКП(б) с 1939 года. Перевела на украинский язык «Слово о полку Игореве».

В годы Великой Отечественной войны Наталья Забила жила и работала в Казахстане. Вернувшись на Украину, возглавляла Харьковскую писательскую организацию, до 1947 редактировала журнал «Барвинок».

Стихотворение писательницы Натальи Забилы «Про всех», упоминающая встречу Сталина с Гелей Маркизовой в Кремле, массово издавалась в издательствах «Молодь» (Киев, 1951) и «Детгиз» (Ленинград, 1951, 200 000 экз.; 1952, 100 000 экз.) в виде отдельных иллюстрированных книжек на русском (в переводе Елены Благининой) и украинском языках. При иллюстрировании книжек на обоих языках был использован сюжет фотографии Михаила Калашникова, где были запечатлены Сталин и Геля; при этом стихотворение на украинском языке упоминает имя Гели, а перевод на русский язык имя Гели не содержит.

Умерла 6 февраля 1985 года в Киеве.

До конца 1920-х годов была замужем за писателем Саввой Божко.

• Ясочкина книжка (укр. Ясоччина книжка, 1934) — сборник стихотворных рассказов о девочке Ясочке (текст записан в одну строку мнимой прозой)
• Удивительные приключения мальчика Юрчика и его деда (1965) — (укр. Дивовижні пригоди хлопчика Юрчика та його діда) — сборник рассказов.
• Катруся уже большая
• Катрусина белочка
• Поездка в волшебный лес
• Про девочку Маринку
• Сказки
  • Белая шубка
  • Скок-поскок

• «Мала школярка» («Маленькая школьница» на украинском языке). Малюнки О. Яблонськоï. — Киïв: Молодь, 1950.
• «Удивительные приключения мальчика Юрчика и его деда»: Фантаст. рассказы /Авториз. пер. с укр. И. Шкаровской; Рис. М. Нечипоренко. — 1-е изд. — Киев: Веселка, 1965
• «Удивительные приключения мальчика Юрчика и его деда»: Фантаст. рассказы /Авториз. пер. с укр. И. Шкаровской; Рис. В. Игнатова. — 2-е изд. — Киев: Веселка, 1987

• В 1988 году редакцией детского журнала «Малютка» учреждена Литературная премия имени Натальи Забилы за лучшее литературное произведение и лучшее иллюстрирование.
• В январе 2013 в Верховной Раде Украины зарегистрирован законопроект о праздновании 110-летия со дня рождения Натальи Забилы основанием государственной премии за произведения для детей.
• В городе Люботине одна из улиц названа ее именем.

Наталя Забіла – біографія, хронологічна таблиця скорочено, твори, вірші, поеми. Життя та творчість

Наталя Забіла – краща дитяча поетка та письменниця української літератури. Жодне свято в садочку чи школі не обходиться без декламування її творів. Жодна книжкова поличка шкільної бібліотеки не може існувати без її збірок. На її літературі виросло вже не одне покоління дітей, тому її заслуга дійсно надзвичайно велика. А нам лишається втішатися її творчістю та обов’язково пригадати біографію заслуженої письменниці України.

Хронологічна таблиця, скорочено.

5 березня 1903 р.	У Санкт-Петербурзі народилася Наталія Львівна Забіла. Батько – Лев Забіла. Мати – Марія Іванівна Новосильцева.
1917 р.	Завершила навчання у гімназії Петербурга. Переїхала з матір’ю на Україну в с. Люботині (Харківська обл.).
	Наталя Забіла вчителює в селі Старий Люботин. Виходить заміж за письменника Саву Божка, від якого мала сина Тараса.
1924 р.	Надрукувала свій перший вірш «Війна – війні» у газеті «Червоний кордон» (яку заснував і редагував чоловік).
1925 р.	Забіла завершує історичне відділення Харківського інституту народної освіти.
1926 р.	Виходить перша збірка поезій поетеси «Далекий край».
1927 р.	Наступна книга – оповідання для дітей, в яку ввійшли твори «За волю» та «Повість про Червоного звіра».
1928 р.	Нова дитяча книга «Про маленьку мавпу». Згодом, книжечка «Пригоди з автобусом».
1933 р.	Видає власну «Читанку» для 2 класу. Застає роки голодомору під час яких помирають дві її доньки від другого шлюбу (з поетом Антоном Шмигельським) Ясочка та Галинка. Пізніше виходить заміж втретє за художника Антона Шавикіна.
1934 р.	Найбільш відома збірка оповідань поетеси «Ясоччина книжка».
1934 р.	Наступна «Читанка» для 3 класу.
До 1947 р.	Наталя Забіла працює редактором журналу «Барвінок».
1949 р.	Збірка «Під ясним сонцем».
1959 р.	Збірка «Веселим малюкам».
1960 р.	Збірка «У широкий світ».
1972 р.	Перша лауреатка літературної премії Лесі Українки.
1974 р.	Збірка «Стояла собі хата».
1977 р.	Збірка «Рідний Київ».
1984 р.	Збірка «Вибрані твори».
6 лютого 1985 р.	У віці 81 рік Наталя Львівна Забіла помирає.

Хронологічна таблиця Наталі Забіли розкриває найбільш важливі теми з біографії поетки. Але на цій сторінці можна знайти не лише історичну довідку, але й багато творів літераторки. І тут обов’язково знайдуться найулюбленіші доробки письменниці , якими так люблять зачитуватися діти.

Публікації автора Наталя Забіла

Відсортовані в порядку надходження

Наталя Забіла. Таємниці дитячої поетеси « Korydor

Агата Міховська. Уроки історії.

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.

Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець…

Читаючи в дитинстві ці рядки, ми уявляли авторку, бабусю Наталю Забілу – сиву, затишну, таку собі українську Агнію Барто. Хто б міг подумати, що заслужена дитяча поетеса колись була однією з фатальних жінок молодої радянської української літератури й писала вірші, яким закидали надмірний еротизм: «Любий мій! Я перш за все – самиця…».

Тася Забіла мала більше шансів загубитися в круговерті громадянської війни, аніж увійти у всесоюзний письменницький канон, – загинути від голоду, хвороби або через «неправильне» аристократичне походження. Старовинний козацький рід Забіл свого часу трансформувався в родину Забелло, серед яких були академік Петербурзької академії мистецтв Пармен Забелло, відомий український поет‑романтик Віктор Забіла, дружина художника Михайла Врубеля Надія, зображена на картині «Царівна-лебідь», та інші, далекі від пролетаріату інтелігенти. Батько, Лев Парменович Забелло, був дійсним статським радником, посідав у Петербурзі посаду віце-директора Департаменту державного земельного майна. Коли 1917 року після Корнилівських заворушень сім’я вимушена була тікати в невеличке селище Люботин біля Харкова, 14‑річній Наталі довелося поєднувати навчання та роботу.

У романі Наталі Забіли «Семафори відкрито», який не перевидавався з 1935-го року, є автобіографічні пасажі, котрі натякають, через які випробування їм довелося пройти: громадянська війна, голод, тиф, воші.

Схильність до творчості Тася Забелло виявила з дитинства. В рукописних збірках юнацьких поезій відчувається сильний уплив російського символізму. Еволюція поетки «від Забелло до Забіли» добре простежується навіть за коротким машинописним збірничком «Мої давні вірші. 1918–1923», що сповнений банальних рим, неправильних граматичних конструкцій та солодко-трагічних кліше, які стали б окрасою альбому будь‑якої «уездной барышни»:

Ты – далекий… Ты – меня покинувший.

Но для сердца все еще родной…

Под дождем, разгневанно нахлынувшим,

Ты пошел с другою – не со мной!

Потрапивши у творче, мистецьке й комсомольсько-партійне середовище Харкова, юна студентка Інституту народної освіти швидко схопила потрібний тон молодої пролетарської поезії – перші спроби віршування українською мовою містили й соціальний компонент, і автобіографічні подробиці, і народницькі образи, яких, утім, авторка скоро позбудеться:

Я пам’ятаю час – весну мою дівочу:

Бузкові пахощі в зеленому садку,

Безхмарні  ясні дні, і теплі тихі ночі,

І я – біля вікна, в квітчастому вінку…

І братики голодні… й хліба в нас нема…

А за вікном – весна здаля летить крилата,

Звитяжний бій веде – і їй усе дарма! (1923)

Наступного року новоспечений чоловік Тасі Забелло письменник Сава Божко надрукує вірш молодої дружини «Війна війні» у кам’янець‑подільській газеті «Червоний кордон». Ця публікація й ознаменує появу в українському письменстві поетеси Наталі Забіли.

Самого Саву Божка Володимир Сосюра критично називав циніком і примітивним Дон-Жуаном, а в своєму автобіографічному романі «Третя рота» зізнавався, що був закоханий у «ніжну і мрійну українську красоту» Забіли. Сосюра переказував історію про невдалу спробу їхнього побачення на цвинтарі, коли замість Наталі мав прийти її чоловік з Іваном Кириленком, та побоялися, бо думали, що в Сосюри є зброя. Ще один конфлікт, який мав місце в редакції журналу «Червоний шлях» між Сосюрою та другим чоловіком Забіли – Антіном Шмигельським, переріс у справжній «літературно-мордобійний випадок», коли сама поетка, вагітна на третьому місяці, підняла руку на закоханого Сосюру, бо вони розійшлися в оцінці збірки поезій Валеріана Поліщука «Громохкий слід».

Вдача Наталі була запальною – і в коханні, і в творчості. Обидва її шлюби стали великим мезальянсом для дівчини з аристократичної родини. Простий селянський чоловік Сава Божко суворо поводився з дружиною, котру він «і жартома, і часом суворо» звав «дворянською відщепенкою», та зізнався, що одружився, ставлячи собі за мету її «перевиховати». Що ж до Шмигельського, то син драматурга Миколи Куліша Володимир у своїх спогадах називає його «найнесимпатичнішою людиною» в будинку «Слово», сексотом та «скотиною», за те, як той поводився з мaлим сином Забіли від Сави Божка. Утім, стосунки Забіли з чоловіками були досить вільними, цілком у дусі сексуальної революції 1920-х, і не один із них утратив голову через карі очі, сміливу усмішку, глухий сміх і хлоп’ячу зачіску «генеральської дочки».

Натомість у жінок‑письменниць її літературні та життєві успіхи не викликали захвату. Багато років потому письменниця Докія Гуменна у спогадах доволі ущипливо висловиться і про поетку, і про її шлях у красне письменство. Мовляв, нічим непомітна студентка харківського ІНО з далеко не пролетарським походженням трусилася напередодні кожної партійної чистки, а популярною стала тільки завдяки правильно підібраним чоловікам-опікунам. Про численні «романси» Забіли правлять і Тетяна Кардиналовська, дружина плужанського «папаші» Сергія Пилипенка, і Володимир Куліш. Усі вони мешкали в письменницькому будинку «Слово», де особисте життя кожного було як на долоні.

Ні Божко, ні Шмигельський, ані інші герої її романів надовго не затрималися в житті Забіли. Якщо ці зв’язки й убезпечили Наталю від переслідувань, то у її становленні як української поетеси чоловіки визначальної ролі не зіграли. Не залишилися їхні імена й у історії літератури, на відміну від усенародної улюблениці Наталі Забіли. Видається також, що значною мірою «вільна мораль», якої нібито дотримувалася Забіла, була лише виявом мрій про велике кохання, глибокі почуття та взаємоповагу. Ці прагнення повною мірою відбиваються у ранній поетичній творчості, де, попри необхідний мінімум мотивів на соцзамовлення, відчувається чиста лірика, упевнені спроби української модерної жіночої поезії говорити про почуття та еротику, відкриття тілесності та право жінки на власний вибір.

Такому зухвальству молодої поетки протистояв цілий загін літературних критиків. Уже вихід друком першої збірки віршів «Далекий край» (1927) засвідчив подвійне ставлення до поезії дебютантки. З одного боку, критики погоджувалися, що після Лесі Українки вітчизняна література не знала яскравих жіночих творчих одиниць, із іншого – у її віршах убачали стилізацію та примітивізацію ахматівської теми, «винниченківщину», фройдизм, домінування тілесності, перекручення справжнього пролетарського побуту. Скажімо, критик Гельфандбейн у своїх рецензіях недвозначно давав зрозуміти, що авторка «повинна відповідати сповна», зокрема за те, що перебуває в полоні школи символістів, за переклади Бодлера і навіть за зловживання епітетом «синій»; критик Адельгейм закидав Забілі «не завжди добре перетравлену спадщину російської буржуазно-дворянської поезії часів занепаду» тощо. Зауважимо, що згодом жінка віддячить недоброзичливцям тією ж монетою, коли після війни посяде керівне місце в Харківській організації Спілки письменників. Добре засвоївши партійну риторику, вона гнівно засудить космополітизм і буржуазний націоналізм, його «виучеників і вірних зброєносців… адельгеймів та стебунів», а Гельфандбейна викриє «як проповідника гнилих ідей буржуазного декадансу» та «популяризатора ворожої писанини Ахматової».

Утім, на таку відповідь жінка збереться на силах, лише пройшовши через страшні випробування – втрату дітей, розлучення з чоловіками, війну, переживання за сина-фронтовика. Тоді, в 1920-х,  вона ще дуже болісно реагує на вульгаризаторську критику, про що говорить сама у  відповіді на анкету «Кожний про своє» в «Універсальному журналі» 1929 р.: «Неймовірно тяжко виходити в світ зі своїми передуманими сто разів, виношеними, викоханими творами… до них звикаєш, як до дітей своїх, а потім – ось, беріть. І тоді тільки наче стиснеш руки й зуби й дивишся, як їх спочатку перекрутять в друкові, потім кожний по-своєму розтлумачить і почнуть судити…».

Не надто щаслива в особистому житті, від чоловіків Забіла чекала насамперед теплоти та підтримки, а головне – мріяла про велику родину. Якщо повернути до контексту рядки, котрими на свій розсуд жонглювали критики, побачимо, що в критикованих за фізіологічний еротизм віршах йдеться передусім про реалізацію материнської ролі.

Не вступити ворогу в печеру,

Не пройти заказану межу, —

Я – струнка, вигиниста пантера

Свій барліг невсипно стережу (1926, Лівадія)

Лірична героїня (alter ego самої поетки) оцінює стосунки з чоловіками тільки з перспективи можливості стати матір’ю. У вірші «Один вечір» вона кладе край любовному роману, рішучо відповідаючи на ультиматум коханця «Діти або я»:  «Любий мій! Я перш за все – самиця, І для мене діти – перш за все». Йдеться про певний символічний цикл, із трагічним автобіографічним фіналом, розкритим у вірші «Дитина вмерла» (1928):

З закляклих рук холодні хризантеми

На змерзлу землю ронять пелюстки.

Таке важке, таке важке несемо,

Що не підвести, не зігнуть руки…

 Таке важке й таке собі маленьке, –

Немов у човнику ві сні пливе, –

Яскраву цяцьку захопило в жменьку…

Біляве… лагідне… І бачте – неживе.

 Видається, що й до сьогодні в українській поезії ця тема не була розкрита з такою пронизливістю. Відтоді образ дитини – зворушливої, неодмінно з пухнастим волоссям на голівці – постійно з’являється у творчості Забіли, наприклад, у досі не перевиданому виробничому романі «Тракторобуд» (1931–1933). Поряд із традиційною робітничою проблематикою, героями праці та «шкідниками», авторка зачіпає й важливі жіночі питання. Цілком у дусі радянської емансипації змальовано образ інженера Галі, котра зовсім юною поринула в принади «вільного кохання» – почала жити з однокурсником і офіційно оформила шлюб лише коли виникла необхідність зробити аборт. Проте другу вагітність жінка зберігає й народжує хворобливого хлопчика Лесика із «білесенькою пухнастою голівонькою», котрий помирає від «запалення мозку на ґрунті туберкульози». Наприкінці роману Галя, як і лірична героїня поезії «Дитина вмерла», опановує себе, абстрагуючись від смерті сина, і вирішує, що  відтепер для неї «особисті болі й радощі – ніщо», шукає самореалізації в роботі.

Дитсадок, затишна кімната, іграшки, здорові, веселі, розумні, а головне – живі діти – саме ці образи починають домінувати у творчості Наталі Забіли наприкінці 1920-х, витісняючи модерністичні мотиви пориву, суму, драматичного вибору, утрати тощо. Видається, що бажання бодай у поезії втілити ідеал материнства, щасливої родини, котрий не вдавалося реалізувати в житті, значною мірою пояснює причину переходу Наталі Забіли майже виключно на творчість для дітей.

Щоправда, існують і інші версії такої переорієнтації: дехто вважає, що саме так «генеральська дочка», котра добре засвоїла урок літературних критиків, намагалася «переозброїтися» та убезпечитися від переслідувань. Одначе, коли згадати цькування представниками «марксистської науки про дітей» таких відомих уже поетів, як Корній Чуковський та Самуїл Маршак, доведеться визнати, що в радянській літературі тих років не було безпечних ніш. У спогадах «Назавжди в пам’яті» Забіла згадує, що й на її творчості позначився «похід проти казки», очолений харківською школою педологів. Як наслідок, вона протягом двох років узагалі не писала для дітей.

Лунали також припущення, що мисткиня просто вловила кон’юнктуру й почала «штампувати» дитячі твори, ніби гарячі пиріжки для невибагливої публіки, проте автобіографічні підстави є значно більш вірогідними. Поряд із віршами, що були віддані на відкуп панівній ідеології (як, скажімо, цикл «Малим про велике»), письменниця створила багато віршів, котрі й зараз можуть розглядатися як найкращі зразки жанру, а прочитання їх крізь призму біографії письменниці розкриває прихований, часто драматичний смисловий пласт.

Так, персонажі збірок 1930-х років, зокрема «Про Тарасика й Марисю» (1930) та «Ясоччина книжка» (1934), мають реальних життєвих прототипів: вони були написані для власних дітей та про них, у тому числі померлих. Автобіографічні свідчення знаходимо в неопублікованих спогадах Забіли. Скажімо, про  дочку Ясочку, яка помирає 1936 року, вона згадує, описуючи свою зустріч із Корнієм Чуковським. Слідом за Ясочкою, ще до війни, вона втрачає і другу дочку, котра була прототипом Галочки‑стрибалочки з циклу «Про дівчинку Маринку». Ці вірші знали всі українські радянські дітлахи:

Є в нас дівчинка Маринка,

Зовсім крихітна дитинка.

І сестричка Галочка,

Галочка-стрибалочка.

І руда вусата киця —

На малюнок подивіться!

Скупим реквіємом за втраченими дочками звучать рядки одного з віршів у циклі «Мій Харків», який поетка створює, повертаючись із евакуації в Казахстані:

…Я тут зросла. Тут народила сина.

Поховані тут дві мої дочки,

і тут тепер моя мала Марина

в садок дитячий ходить залюбки.

Що ж до самої дівчинки Маринки, то вона була дитиною від третього чоловіка письменниці, художника Дмитра Шавикіна. Це той самий тато, який намалював «щось не дуже гарне» на білому полотні, аж дівчинці Маринці довелося виправляти:

І стоїть мале дівчатко,

посміхається до татка,

довгий пензель у руці,

різні фарби на лиці.

Ах ти, шкода наша, шкода!

Що ж ти наробила?

Грійте швидше теплу воду

та давайте мила!

Один із друзів родини, харків’янин Борис Вікторов (син відомого російського поета-оберіута Олександра Ввєдєнского) характеризує його так: «Шавикін був високий на зріст, красивий та освічений. До певної міри “домашній філософ”… Не сказати, що був наркоманом, але був період уживання морфію. Не сказати, що був картярем, але в карти грав». Із Шавикіним Забіла залишиться до самої його смерті, утім, не надто розраховуючи на підтримку, як і в усіх своїх попередніх стосунках із чоловіками.

Змушена сама боротися за виживання в непростих умовах, «генеральська дочка» робить це доволі вдало. Із 1934 року вона стає членкинею Спілки радянських письменників і майже відразу – президії Харківської обласної організації та головою дитячої секції. Цього ж року їде до Москви делегаткою І Всесоюзного з’їзду письменників (під час її виступу Корній Іванович підбадьорливо посміхається з першого ряду). 1938 р. була обрана депутаткою Харківської обласної ради депутатів, де працювала головою комісії соціальної культури. Згодом стала членкинею компартії і заступницею секретаря парторганізації Харківської спілки письменників.

Повернувшись на початку 1944-го року з родиною до Харкова після евакуації, де вона працювала в редколегії «Агітвікон» та літконсультанткою в редакції газети «Казахстанська правда», Наталя Забіла очолює Харківське відділення Спілки письменників, одночасно працює редакторкою журналу «Барвінок» та головою комісії облради з соціальної культури. Проте Дмитро Шавикін мешкає в цей час окремо від родини, у Києві, і листи Забіли до нього засвідчують, як важко їй було зробити вибір між успішною кар’єрою, налагодженим побутом у Харкові та бажанням бути разом із чоловіком. Вона повсякчас намагається схилити Шавикіна повернутися до Харкова: «…у нас сейчас в квартире хорошо, очень чисто, работает ванна, хоть три раза в день принимай горячие ванны; я научилась печь в духовке пироги (“песочные”!)». Натомість дістати те саме в Києві було досить складно: Забіла благає чоловіка не принижуватися, випрошуючи квартиру, а саме готова проміняти Харків на столицю тільки якщо їй «на блюдечке с голубой каемочкой поднесут и квартиру, и прочие блага».

Однак ситуація дуже скоро перестає влаштовувати й колег по письменницькому цеху в Харкові. Так, скажімо, на закритих зборах парторганізації спілки письменників прозаїк і драматург Іван Плахтін, уродженець Дебальцева, чітко артикулює низку претензій: «…Забіла систематично порушує статут нашої партії, живе, перебуває тут, нічого не робить, тільки роз’їжджає між двома містами. Очевидно, це їй вигідно матеріально. Вона там, у видавництві вважається киянкою, а в нашому видавництві – харків’янкою і видає одні й ті ж речі під різними назвами…».

Зрештою, 1951 року жінка робить вибір, ключовим аргументом для якого, очевидно, стає смерть дочки Марини. Єдиний син Тарас має власну родину – тепер для Забіли сенс життя зосереджується на коханому чоловікові, котрий, як можна судити з  листів, не лише часто засмучував дружину, говорячи по телефону різні «неприятности», але й зловживав алкоголем та наркотиками, жив її коштом і полюбляв плутатись з «какими-нибудь пупочками». «Жди меня и люби меня – хоть немножко. Иначе и жить не стоит», – приблизно так закінчується більшість листів Наталі Забіли до Дмитра Шавикіна, і ми впізнаємо за цими рядкам ту саму вразливу дівчину, котра кидалася в любовні «романси», шукаючи кохання та не знаходячи його.

За наступні понад 30 років свого життя Наталя Забіла написала десятки творів для дітей, що видавалися багатотисячними накладами та перекладалися іншими мовами, була нагороджена орденами та медалями, премією імені Лесі Українки, була членкинею президії СПУ та комісії дитячої літератури, редколегій журналів «Веселка» та «Барвінок», дитячої секції Українського товариства дружби й культзв’язку з зарубіжними країнами, делегаткою всіх можливих письменницьких з’їздів тощо.

Відгомони особистого життя поетеси «київського» періоду ми можемо відчути хіба в окремих поезіях «не для дітей», неопублікованих або вміщених у виданні творів «Три чверті віку» (1978). Любовна лірика відбиває вагання немолодої жінки, яка, з одного боку, хоче впевнитися в потрібності «непроханої любові», а з іншого – із пристрастю студентки ІНО, котра лупцювала закоханого Володимира Сосюру, звертається до героя свого кохання:

Ну, чого ж чекати хтозна-доки?

Обійми, цілуй, бо час не жде!

За дверима – чуєш? – тихі кроки…

Поспішаймо, любий! Хтось іде.

Зараз ввійде. Зараз нас розлучить.

Пустощі припинить без розмов

І суворим окриком одучить

Раз назавжди гратися в любов!

Ти відступиш сам тоді з дороги

І забудеш сам моє ім’я…

Знаєш, хто це, грізний, за порогом? –

Старість наближається моя! (1950)

Поза сумнівом, життєвий шлях Наталі Забіли можна зараз оцінювати по-різному: узяти його за зразок української self-made woman або засудити її як кар’єристку й пристосуванку. Неоднозначна, скандально відома, нещадно критикована, а далі цілком респектабельна та закрита від усіх заборолом «дитячої письменниці» впливова парт‑дама від літератури, вона й досі лишається загадковою постаттю серед жінок українського Червоного ренесансу, чиї таємниці ми ще тільки починаємо розгадувати.

 

Забіла Наталя (біографія) українською мовою

Забіла Наталя

Є письменники, що цілком віддали своє життя дитячій літературі — дуже важкій, іноді малопомітній, літературній роботі. Серед них, ніби айсберг, височить постать чудової поетеси Наталі Львівни Забіли, чиє життя покладено на олтар служіння Дитячій Музі.

Народилася письменниця 5 березня 1903 року в місті Петербурзі у дворянській родині з великими мистецькими традиціями. Старовинний козацько-старшинський рід Забіл був багатим на яскраві постаті. Його засновник Петро Забіла (1580-1689) славний не тільки рідкісним (особливо на ті часи) довгим віком, а й багатьма справами: як борзнянський полковник у часи Богдана Хмельницького, як генеральний суддя в адміністрації Івана Брюховецького, нарешті як 105-річний генеральний обозний. Рідний дід Наталі — Пармен Забіла (1830—1917) — прославився як скульптор, академік Петербурзької академії мистецтв, автор відомих творів: бюстів Т. Шевченка, М. Гоголя, пам’ятника О. Герцену в Ніцці. Парменів дядько Віктор Забіла (1808-1869) був відомим українським поетом-романтиком, другом Тараса Шевченка, автором популярних пісень «Не щебечи, соловейку», «Гуде вітер вельми в полі». А Надія Забіла (1868-1913) — це не просто Наталчина тітка та дружина видатного художника Михайла Врубеля (1856-1910), а й відома російська співачка з чудовим лірико-колоратурним сопрано. Саме її ми бачимо на знаменитій врубелівській картині «Царівна-лебідь» (1900 р.).

Батьки Наталі вчилися в художньому училищі Штігліца. Отже, дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом, і це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема, твори Т. Шевченка, і вже в дитинстві пробувала писати вірші, казки, оповідання. Писала, як пізніше зазначить Наталя Львівна, «сама для себе, не надаючи серйозного значення цій справі і аж ніяк не гадаючи робити з цього свою основну професію».

1917 року сім’я переїжджає в Україну й оселяється в невеличкому селищі Люботин Харківської області. Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб якось вижити. Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці — вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюкові особистість. У 1925 році Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію. У 1924 році у кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш Наталі, який мав назву «Війна — війні».

Після закінчення інституту працювала співробітником редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.

У 1926 році вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».

Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, однак твори для дітей стають її покликанням, її щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх і любов мільйонів юних читачів. У 1930 році вона остаточно переходить на творчу роботу, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Більше половини з тих поетичних і прозових збірочок адресувалися юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.

Одним з найкращих творів Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934). Ця невеличка за обсягом збірка складається з восьми коротких оповіданнячок, об’єднаних однією героїнею — маленькою дівчинкою Ясею. Від першого оповідання «Ясоччин садок» до заключного «Ведмедикова хатка» проходить рівно рік — від зими до зими.

У роки Вітчизняної війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).

Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою». Не забувала письменниця і про набутий в інституті фах історика. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.

Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова, С. Михалкова, А. Варто, С. Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори самої письменниці перекладалися багатьма мовами. а      Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для 2 класу (1933) і «Читанка» для 3 класу (1939), які перевидавалися кілька разів.

Наталя Львівна вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець.

Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року.

Книги автора в бібліотеці: