Казка про двох братів єгипетська: I. Франко. Коментар до перекладу Вступної уваги проф. Ж. Масперо до праці Єгипетські казки і казка про двох братів – Повість про двох братів — Вікіпедія

• Павло Глазовий гуморески
  • Біографія (повний опис)
  • Біографія (коротко)
  • Гуморески про жінок
  • Гуморески про кумів
  • Гуморески для дітей
• Остап Вишня гуморески
  • Біографія
  • Біографія (коротко)
  • Моя автобіографія
  • Моя автобіографія скорочено
  • Мисливські усмішки
  • Цікаві факти з життя
  • Хронологічна таблиця
• Леонід Глібов байки
  • Біографія
  • Цікаві факти з життя
  • Вірші
  • Байки для дітей
  • Акровірші
  • Інша література
• Віршовані Гуморески
  • Дмитро Білоус
  • Степан Олійник
  • Степан Руданський
• Гуморески у прозі
  • Жартівливий словник
• Дмитро Білоус гуморески
  • Біографія
• Степан Олійник Гуморески
  • Біографія
  • Вірші для дітей – Степан Олійник
• Степан Руданський Гуморески
  • Біографія (повний опис)
  • Біографія (коротко)
  • Пісні
  • Прислів`я та Приказки
• Байки
  • Леонід Глібов
  • Іван Крилов байки
  • Байки Езопа
  • Байки Бувальщини
  • Байки у віршах
  • Байки у прозі
• Вірші
  • Вірші Ліна Костенко
  • Вірші про Україну
  • Вірші про маму
  • Вірші Леоніда Глібова
  • Акровірші Леонід Глібов
  • Вірші до свята мами
  • Вірші Тараса Шевченка для дітей
  • Вірші Дмитро Білоус
  • Вірші Дмитро Павличко
  • Вірші Петро Ребро
  • Гумористичні вірші для дітей – Степан Олійник
• Казки для дітей
  • Казки про тварин для дітей
  • Казки та оповідання про друзів і дружбу
  • “Коли ще звірі говорили” – Іван Франко збірка казок
  • Казки та оповідання про осінь
  • Збірки казок
• Прислів`я та Приказки
  • Прислів’я та приказки про мову
  • Прислів’я та приказки про книгу
  • Прислів’я та приказки про працю
  • Прислів’я та приказки про дружбу
  • Прислів’я та приказки про воду
  • Прислів’я та приказки про рідний край
  • Прислів’я та приказки про здоров’я

Казка про двох братів — Українська народна казка

Було собі два брати: один дуже багатий, а другий бідний. Та ще так було, що багач і жінку собі взяв багату, то ще й дужче збагатів, а бідний з бідною оженився й так став бідувати, що й сказати не можна.

У багатого щодня музики грають, мов на свято, а в бідного навіть світла нема в каганці.

У багатого одним один син, а в бідного аж четверо, і всіх треба нагодувати та напоїть.

У багатого і наймити, й наймички — усіх хлібом годує, а бідного й молотить до себе не пускає.

Сидять раз бідний брат із своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить хоч трохи. От жінка й каже йому:

— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий, піди до його та попросись хоч молотить, бо вже останні скоринки доїдаємо.

— Ну, то що ж, піду.

Приходить до воріт, а брат саме надворі був. Як побачив, що бідняк іде, так і побіг до нього.

— Чого тобі? — питається. — Хочеш, може, щоб з мене люди отак, як з тебе, сміялись?

— За що ж вони, брате, будуть сміятись? За те, що я бідний, а ти багатий? Я ж твій брат.

— То що з того, як брат? Мені брати — не такі, як ти, а такі, як я.

— Ой, брате, брате, змилуйся! Пусти мене до себе хоч на шматок хліба заробить!

— Ні, — каже брат, — ніяково мені із старцями знатись.

— Ну, коли тобі соромно, не зви мене братом, а зви хоч наймитом.

— Ні, — каже, — всі знають, що ти мій брат.

— Ну, коли найнять не хочеш, дай хоч мішечок хліба, бо вдома діти голодні сидять. Останнє доїдаємо.

— Ні, брате, не дам. Я що для тебе то надбав. Іди собі, зароби десь-інде, а до мене не ходи.

Грюкнув хвірткою та й пішов. Зостався бідний брат коло воріт, подумав: «Ой лишенько, до ж та правда? Ну, вже бог з тобою, брате!» Насунув шапку та й пішов додому.

А жінка дожидає.

— Підождіть, — каже, — дітки, пішов батько до дядька та принесе борошна. Я напечу хлібця — будете їсти.

Коли це зирк — іде чоловік, а сльози з очей, мов горох, так і котяться.

— Ну що, чоловіче, заробив? Тепереньки будемо їсти… — А сама як заплаче, як заголосить.

— Цить, жінко, не плач! — умовляв чоловік. — Ось піду в город, там щось зароблю…

— А що ж тобі брат сказав?

— Та який він мені брат? Він зі мною й знатись не хоче.

— Ти ж би хоч за наймита йому став…

— Та й за наймита но бере, каже, усі знають, що я його брат.

— Ну, чекай, це йому колись ще боком вийде! Іди ж таки в город, чи не заробиш хоч яку копійчину.

Зібрала те, що не доїли вранці, дала дітям повечеряти, а самі дивляться на них та плачуть, бо їсти нічого.

Поклала жінка діток спати, сама теж лягла. А чоловік, сердега, не знав, що робити, чи лягати, чи зараз у город іти, бо вже як прокинуться діти, то до хочош бори, а їх нагодуй.

— Ну, що ж, чоловіче, сидиш, чом не лягаєш?

— Та й що з того, як ляжу? Де моя торбина?

— Навіщо тобі?

— Піду. А ти прогодуй діток, як сама вже знаєш, поки я прийду з города.

Узяв торбину й пішов.

Прийшов у город і найнявся до купця жито, чи що, пересипать. Поробив у купця тижнів зо три, заробив карбованців з тридцять грошей. «Ну, — каже, — хоч не дурно старавсь, буде на харч». Пішов на базар, купив солі, купив хліба, купив сала — карбованців п’яти як не було. «Аз цими, — каже, — піду додому, хай жінка бачить, що не дурно робив».

Приходить у своє село. Йде повз братову хату, а в його дворі гамір такий, що аж луна по селу йде.

Підійшов до воріт, одчинив хвіртку, аж там музики грають, гості гопака вибивають. «Оце так. А у рідного брата й світла нема в хаті. Ну, бог з ним, нехай собі тішиться». Приходить до своєї хати, стукає у двері. Жінка схопилась та до дверей:

— Хто такий?

— Твій чоловік.

Одчинила.

— Ох, — каже, — добре, що ти додому прийшов!

Ввійшов у хату — діти сплять: яке на лаві, яке на почі, яке в запічку під рядниною загорнулось. Тільки почули, що батько прийшов, так усі й посхоплювались.

Той каже:

— Тату, дай хліба!

Той:

— Дай, тату, сала, дай сала!

Розв’язав торбину. Як допалися діти, мов та сарана: той за сало, той за паляницю; той на печі, той на причіпку, той на полу — сидять, їдять.

— Ну, а це ж тобі, жінко, гостинець. — Виймає двадцять п’ять карбованців, дає. Жінка як побачила, то аж затрусилась, бо відколи заміж вийшла, в неї стільки не було. Повкладали дітей спать і самі полягали. Вранці жінка й каже:

— Ну, чоловіченьку, в нас тепер грошенята є, іди ж зараз у город, купи хліба, купи солі, купи мені чоботи або й собі купи, щоб з нас хоч люди не так сміялись.

— Добре, піду.

Пішов.

Приходить у город. Іде вулицею, коли дивиться — стоїть купа людей і щось гуторять. «Ану лиш подивлюся, що там таке». Доходить до цієї купи, питається в чоловіка:

— Що тут таке, дядьку?

— Та це волоцюгу продають.

— Якого волоцюгу?

— Здасться, подушного чи боргу панові не заплатив… Оце мандрував цілий год, то його спіймали та в тюрмах з год продержали, а зараз продають: хто внесе за нього гроші — двадцять п’ять карбованців, той до себе й візьме його… і він ужо одробить ті гроші, що за нього заплачено.

— Чом же ви, дядьку, не візьмете?

— А куди я візьму? Хіба можна до себе такого волоцюгу принімать? Ось піди подивись, який стоїть.

Просунувсь чоловік у купу, бачить — стоїть здоровий парубок і налигачем руки назад зв’язані, а урядники вигукують:

— Хто дасть двадцять п’ять карбованців за цього парубка — нехай бере його до себе, — він ці гроші одробить.

Парубок стоїть понурившись і каже:

— Візьміть мене, люди добрі, хто в бога вірує, я тому гроші о дроблю, ще й з лишком.

Біднякові шкода стало парубка. «Ану, що буде — візьму його та викуплю: вдвох робитимем — чи не луччий піде заробіток». Пропхавсь аж до урядників та й питається:

— А на скільки год цей парубок продається?

— На один рік.

— А там?

— А там як він сам схоче: схоче — служитиме ще, а не схоче — одійде от тебе — тоді він уже вільний буде.

Вийняв чоловік гроші, оддав:

— Так нате ж вам за нього двадцять п’ять карбованців!

Взяли урядники гроші, записали, кому парубка здали на поруки. Чоловік розв’язав йому руки:

— Ходім, небоже.

Парубок уклонивсь йому:

— Спасибі вам, — каже, — дядечку, що ви мене викупили!

Пішли. Веде його бідний у своє село та дорогою зажуривсь.

Парубок і питається:

— Чого ви, дядьку, журитесь?

— Ні, — каже, — я не журюсь.

— Ні, таки журитесь.

— Чого ж мені журитися?

— А того, що ви мене викупили, та ще й волоцюгу!

— Еге, сину, це правда. А ти знаєш, небоже, що в мене тільки й було що двадцять п’ять карбованців, — та за останні я тебе й викупив.

— Ну, дядьку, не журіться.

Прийшли додому. Жінка дивиться у вікно — дума собі: «Кого це він веде з собою?»

Ввійшли в хату:

— Ось, — каже, — на тобі, жінко, купив.

— Що купив?

— Та ось дивись, якого парубчака!

— Та невже ж? — а сама в сльози: — Що ти наробив? Самим нічого їсти, діти з голоду пухнуть.

А парубок сів на лаві та й каже:

— Не лайтеся, дядино, не журіться. Спасибі вашому чоловікову, що він мене викупив, а я ваші гроші вам хутко одроблю. Ще так, що й хліб будете за мною їсти.

Посидів трошки, посидів:

— А що, дядино, чи у вас є що вечеряти?

— Де ж воно візьметься, хіба ж ви не бачите, що в нас горщиків немає — не знаємо, у чім що варити.

Посидів парубок та й вийшов з хати. Коли трохи згодом стукає у двері:

— Дядино, одчиніть.

Одчинив бідний хату.

— А нате лиш, дядьку, оце дітям вечерю приніс.

Коли туди — аж він повні приполи усяко-кого харчу держить. Як почули діти про вечерю, так не дали йому й на стіл покласти: хто за сало, хто за паляницю; хто на піч, а хто в запічок…

Уже й дядина трошки не та стала, одсердилася:

— Спасибі тобі, парубче.

— Ні за що, дядино, дякувати. Сідайте ось — повечеряємо вкупі.

Сіли й повечеряли гуртом, полягали спати.

Вранці встали:

— А що, дядьку, будемо робити? Треба щось подумати, а то без діла буцімто ніяково.

— Та що ж його робить?

— Як нема хазяйства, то давайте хоч горожу плестимем коло двору.

— Так хворосту нема.

— Ну, так завтра буде й хворост.

— Так нема ж грошей.

— Та й гроші завтра будуть. А хто це, дядьку, поряд з вами живе?

— Не питай, небоже.

— А що таке?

— Це, — каже, — брат мій живе, — а сам аж здригнув.

— Такий багатий, та вам нічого не дає?

— Та він і хвіртку зачиняв, не те щоб дати.

— Отакі багаті брати? Е, підождіть, дядьку, він колись ще даватиме.

Побалакали собі й пішли в хату. Тепер уже сіли вечеряти не за голий стіл, уже щось було на столі. Полягали спать. Як уже дядько з дядиною поснули добре, парубок нищечком устав, вийшов з хати, причинив за собою двері, пішов просто до пана, що його в тюрму запроторив. Заліз до нього в комору, розбив скриню з грішми… «Не твоє, — каже, — беру, а своє, зароблене, бо ти мене обшахрував, ще й у тюрму вкинув».

Набрав у кишеню грошей і пішов. Пробрався нищечком у хату, ліг. Вранці встали, поснідали. Парубок посидів, посидів, а тоді виймає з кишені півсотні карбованців:

— А нате лиш, дядьку, оце вам за те, що мене викупили.

Далі виймає ще півсотні.

— А це вам, дядино, щоб не сварилися із своїм чоловіком за те, що мене викупив.

Як побачила жінка гроші, аж у пояс йому вклонилася:

— Спасибі ж тобі, мій голубчику!

Та раз, та вдруге — вже не знає, що й робити… А дядько тільки плечима здвига та по хаті бігає.

— Ну, — каже парубок, — тепер їдемо в город та купимо, чого треба в хазяйстві.

Поїхали в город. Купили

Читати онлайн українську народну казку про двох братів та сорок розбійників

Були собі на світі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого всього вдосталь – і поля і худоби, а в бідного того поля – на заячий скік, а діток купа.

От не стало у бідного хліба. Бідував він, бідував, терпів, терпів; діти плачуть, їсти просять. Узяв він торбинку та й пішов до багатого брата просити хліба.

– Дай,– каже,– братику, хоч трохи борошна чи якого зерна. Нема чого їсти, діти з голоду плачуть.

– Еге,– каже багатий брат,– чого б це я мав тобі дурно хліб давати? На всіх старців не настачишся!

– Та я тобі відроблю,– каже бідний.

– Що ж,– каже брат,– от піди до лісу та нарубай дров, я вже дам тобі трохи хліба.

Мусив бідний згодитись. «Хай вже до вечора діти поплачуть,– думав,– а ввечері я хліба принесу».

Взяв у брата сокиру та й пішов у ліс.

Ішов, ішов лісом та й зайшов до дикого урвища. Коли це чує – коні тупотять, хтось лісом їде. «Хто його зна, що то за люди?» – та й поліз на дерево і приховався там.

Дивиться – виїжджають на галявинку сорок чоловік та всі із зброєю. Під’їхали до урвища. Коли це бачить він – в урвищі якісь дверці непомітні. От підійшли вони до тих дверець, старший і каже:

– Двері, відімкніться! – двері й відімкнулися, й вони пішли туди, в гору.

Пождав, пождав бідний чоловік якийсь час, коли це виходять вони знов і сідають на коней. Ото, як усі посідали, останній вийшов з дверець і каже:

– Двері, замкніться! – і двері замкнулися, а вони поїхали.

От, як не стало їх видно, чоловік із дерева зліз та до дверей. Підійшов і каже:

– Двері, відімкніться!

Двері й відчинилися. Увійшов він у печеру. А там так гарно всередині, мов у палаці. Стіни муровані, попід стінами лави, килимами вкриті, на стінах різна зброя розвішана – шаблі та ятагани, та все золотом та самоцвітами прикрашені. А біля печі засіки, білими скатерками понакривані.

Ходить чоловік, дивується. «Е,– думає,– це ж тут розбійники живуть!» Підійшов він до тих засік, розкрив одну – а там мідні гроші, розкрив другу – там срібні гроші, розкрив третю – там золоті гроші!

– Наберу собі в торбинку золота,– каже чоловік,– тут його такого, що й не знати буде!

От набрав він золота повну торбинку та й ходу з печери. Вийшов і каже:

– Двері, замкніться! – вони й замкнулися.

Пішов він тоді, дровець нарубав, приносить

до брата.

– На,– каже,– брате, дрова та сокиру!

– Давай же твою торбинку,– каже брат,– насиплю тобі борошна трохи.

– Та вже без твого борошна обійдуся!

І пішов додому. Багатий дивується,– з чого це він загордився, що вже й від борошна відмовляється?

А бідний пішов купив хліба, сала, різних наїдків і приніс додому. Діти радіють, їдять, а жінка питає:

– Де це ти, чоловіче, стільки грошей дістав?

Він їй і розповів про все.

От невдовзі після того каже чоловік жінці:

– Купимо пару волів, та візьму я грошей і поїду у Крим. Привезу солі, риби, ще дечого куплю, то й житимем в достатку.

Ото так і зробили. Поїхав чоловік, а жінка зосталася з дітьми.

А багатий брат все дивується – де бідний гроші взяв, що воли купив та у Крим поїхав? Йому б радіти за бідного брата, а його тільки завидки беруть.

Повертається бідний брат з Криму, приганяє дванадцять пар волів: шість возів солі та шість риби. Продав сіль та рибу, накупив жінці й ді-тям усього, що треба,– живуть, не тужать. От настало свято, бідний брат і каже жінці:

– Покличмо, жінко, брата мого до себе в гості, може, він не погордує тепер нами. Бо відколи я женився, не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.

Покликали вони брата. А він хоч і заздрить, і злоститься, та думає собі: «Піду до них, може, хоч дізнаюся, з чого це вони так забагатіли?»

Прийшов, посідали за стіл. Багатий і каже:

– Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?

– Е,– каже бідний,– то мені вже так пощастило. Ото як пішов я тоді до лісу по дрова, то надибав на печеру, де живуть розбійники. Я туди зайшов, а там грошей аж три засіки: одна засіка з мідними грішми, друга з срібними, третя з золотими. То я трохи золота набрав у торбинку, бо в них його стільки, що вони з того не збідніють. А я з того золота й забагатів.

Багатий брат і питає:

– А скажи мені, братику, де ж ота печера? Та невже ж отак вільно туди ввійти можна?

Брат йому й каже:

– Чи знаєш ти, брате, таке урвище серед лісу? В тому урвищі й є двері тої печери:

– А як ти відчинив?

– А так,– каже брат.– Я сказав: «Двері, відчиніться!» – то вони відчинилися. А як сказав: «Двері, замкніться!» –то вони й зачинились.

Ото погулявши, побалакавши, розпрощалися. Пішов багатий брат додому. Цілу ніч не спав, усе мішки збирав та готував вози, а вдосвіта запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, щоб усе разом забрати.

Приїхав він туди, де брат казав,– аж воно так і в все: урвище, і двері в ньому, і нікого ніде нема. От він позавертав воли, пішов до дверей і каже:

– Двері, одчиніться!

Двері одчинилися. Увійшов він до печери і не знав: на що дивитися та що брати? Кинувся зразу до грошей, насипав їх повні мішки: шість мішків мідних грошей, та шість мішків срібних, та шість золотих. Повиносив з печери, поклав на вози, а сам думав:

«Заберу ще й оту зброю коштовну, золотом та самоцвітами прикрашену!»

Вбіг знову до печери, став на лавку та й схопився за одну шаблю, щоб із стіни зняти. Коли це – грюк! – двері зачинилися, і він зостався в печері. Кинувся до дверей, каже:

– Двері, одчиніться! Двері, одчиніться!

А двері не одчиняються. Почав він тою шаблею двері рубати – не бере! Хоч плач, хоч кричи – нічого не поможеться…

Минув день, настав вечір. Приїхали до печери сорок розбійників. Дивляться – стоять дванадцять пар волів, на возах мішки з грішми.

– Гей, браття,– отаман каже,– хтось у нас у печері хазяйнує! Ану, двері, одчиніться!

І двері одчинилися, вони туди. Побачили багатія-ненажеру і зарубали його.

Так і пропав багатий брат. А бідний брат з жінкою та дітками живуть собі й досі у щасті і достатку.

“Два брати” — народна казка – читати онлайн

У молодшого брата і дітей ціла купа була і бідність велика. Ходив молодший брат по різних заробітках і ледве міг з дня на день діточок прогодувати.

Хоч брати жили зовсім недалеко один від одного, та зв’язку між ними майже ніякого не було. «А що мені йти до бідняка? Він ледве сам живе, не то, щоб мене пригощав», — думав багатий брат. «А що мені йти до багача, коли він такий скупий, як нещастя?» — думав не раз бідний брат.

— То така скупа душа, що противно й згадувати, — говорили в селі про старшого брата.

Була тверда зима. Літом ще як-так минав день. А зимою — то вже зовсім погано жилося у бідного брата. Біда була не тільки з харчуванням, але й холод мучив сім’ю.

Одного дня зібрався молодший брат і пішов з санчатами у ліс. «Приволочу хоч трохи хмизу, щоб було чим хату розігріти, а то дітвора зовсім перестине», — думав по дорозі Михайло.

Наволочив повні санчата сухого ріща і рушив додому. Аж тут бачить — у одному невеликому зворі сидять якісь люди і гріються біля вогнища. «Що це за люди? — думав собі Михайло. — Піду я до них та хоч трохи зігріюся, а то вже зовсім перемерз». Підійшов, поздоровкався.

— А що ти, чоловіче добрий, сюди заблукав? Що тобі треба? — озвався один, що здавався нібито старшим.

Тут Михайло розповів про свою біду, про своє горе. Поскаржився, як йому важко живеться. Нема за що діточок приодягти, дров купити. Діти мерзнуть голі, голодні…

— Оце дійсно біда, чоловіче добрий, що тобі так важко живеться, — озвався незнайомець. — Бачу я твою щирість і добросердечність, тож принеси з дому відро, чи якусь іншу посудину та набери собі цього вугілля, то хоч хату нагрієш.

— Що ж! Нехай буде! — погодився Михайло і побіг додому за відром.

«Дивні це люди, — думав по дорозі Михайло. — Це напевно якісь мандрівники або опришки».

Прибіг додому, найшов якесь старе, полатане відро і гайда знову у ліс. Підходить до вогнища, а тут замість дванадцяти чоловік уже тільки один сидить. Узяв цей незнайомець якусь лопатку і наклав Михайлові у відро повно розжареного вугілля.

— Неси, неборе, та

Читати онлайн турецьку казку про двох братів

Було таке чи й не було, а були собі два брати. Сталося так, що батько й мати в них померли, ото й ділять брати спадщину навпіл. Ну, та й, як відомо, один брат – старший, а другий – менший. І той, що менший,– трохи дурненький. Старший брат дав своїй батьківщині розумну раду: купив крамницю й розбагатів. А менший доти байдики бив, поки проциндрив усе до шага. Ото й іде менший брат до старшого та й просить:

– Дай мені, брате, трохи грошей.

Той дав йому п’ять курушів.

Знову йде менший брат і знову просить – мало не щодня. Остогидло старшому братові щодня давати свою копійку такому недбайлові, і, щоб десь подітися від меншого брата, старший надумав покинути своє місто: продав крамницю, взяв скількись там майна й сідає на корабель.

А саме в цей день у меншого брата в кишені ані гроша, а в роті й крихти не було. Певна річ – іде він до старшого брата, тільки ж дивиться: в крамниці вже інший господар. Питається менший брат, а йому й одказують, що його старший брат виїхав до Єгипту.

Тоді менший брат чимчикує до пристані, розпитує, котрий корабель поїде в Єгипет, та й, примовляючи: «Хіба б то я його не розшукав!», сідає в гущі людей і чекає, поки настане час від’їзду. Аж ось піднімають вітрила й корабель пливе.

Задоволений старший брат промовляє: «Нарешті я пливу в Єгипет»,– і виходить до людей. Побачив його менший брат та так і кинувся до нього:

– О, бач! Старший брат знайшовся!

«От морока!– думає старший брат.– Нікуди від нього не дінешся, доведеться разом їхати!»

От і їдуть. А прибувши в Єгипет, старший брат і вирішує: «Треба все-таки від нього якось утекти». От і каже:

– Ти, братуню, стій тут, а я піду найму коней – сядемо та й поїдемо.

Та як пішов, то й нема. Ждав-ждав менший брат, але таки здогадався: «Це

ж він од мене втік!» Ото й рушає в дорогу сам.

Довго чи недовго йшов, долинами та ярами, підгір’ями та міжгір’ями, аж прибився до однієї гори. Дивиться: сидять троє дядьків та й сперечаються.

– Що ви тут, люди добрі, робите?– питає їх менший брат, а ті й відповідають:

– Нас оце троє братів. Батько вмер, а нам лишив батьківщину: шапку, канчук та килимок. Коли хто надіне шапку – ніхто його не побачить, а коли сісти на килимок та вдарити канчуком – то полетиш куди заманеться. От ми й сперечаємося, кому що взяти.

– Принесіть-но мені лозину, я зроблю стрілу й пущу її. Хто перший принесе мені її, тому й дістанеться все.

Приносять брати лозину, парубок робить лук та стрілу, випускає її, й троє братів щодуху біжать по неї. (

Хай вони собі біжать, а парубок тим часом надягає шапку й сідає на килимок. Тільки вдарив по ньому канчуком, як килимок обзивається:

– Наказуй!

– Вези мене туди, де тепер мій старший брат!

Не встиг він і озирнутися, а вже в іншому краї.

Ходить собі, роздивляється, прислухається, коли чує, якийсь чоловік репетує:

– Чи не дізнається хто, куди ходить опівночі донька падишаха? Коли хто

дізнається, то падишах віддасть її тому за дружину, а не дізнається – одрубає голову. Парубок і каже:

– Далебі, дізнаюся!

От і ведуть його до падишаха.

Увечері падишах звелів покласти юнака в доччиній кімнаті. Вночі приходить дочка й лягає у свою постіль, але юнак не спить, стежить за нею. Минає година, друга, дівчина встає, підходить до нього і заганяє йому в ногу голку. Та хлопець мовчить.

– Еге! Та він заснув!– радіє вона, бере в руки свічку й виходить із кімнати.

Але хлопець за нею, вибігає за двері, і що ж він бачить: стоїть арап, на голові у нього великий золотий таріль, а на ньому сидить падишахівна. Тоді юнак надягає хутчій чарівну шапку, підстрибнув і теж примощується на тарелі,– мовляв, чого б це я ходив пішки! Але таріль починає трястися, а арап гніватися:

– Пані, що це з вами сьогодні робиться? Ви мені здаєтеся надміру важкою, я ж собі шию зламаю.

– Та що ти! Я сьогодні така сама, як і кожнісінького вечора.

Що робити арапові – несе. Аж це входять вони в сад. А там всі дерева із золота й коштовного каміння. Парубок виламав собі гілку й засунув у кишеню, та тільки дерева як заголосять: «Син людини глумиться з наших душ!»

– Далебі ж, пані, з нами нині щось дивне робиться!– скаржиться арап.

– Сьогодні увечері в мою кімнату поклали одного гирявого парубка. Чи то не його дух занесли ми сюди?

Йдуть вони далі й приходять ще в один сад. Тут всі дерева зі срібла та діамантів. Юнак виламує ще одну гілку й кладе собі в кишеню.

Та ось застогнали земля й небо. Дерева ж закричали: «Людський син поглумився з наших душ!»

Арап вже нічого й не каже, несе далі. Так вони дісталися до моста. Юнак стрибає додолу, відламує шматок мосту й кладе у кишеню. Коли це все довкола повниться дзвоном і лунають зойки: «Людський син глумиться з наших душ!»

Арап із дівчиною підходять до палацу, а юнак за ними. Аж бачить: дівчину зустрічають рабині, вилаштувавшись у два ряди. Вона сходить на землю, перед нею ставлять черевички, вишиті золотом та діамантами. Юнак бере один черевичок та й ховає в кишеню. Дівчина ж, взувши один, починає шукати другий – а його нема. Приносять їй ще одні черевички. Юнак знову бере один і ховає в кишеню.

Дівчина, так і не взувшись, гримає на служниць:

– Тоді не треба мені й черевичків!

І йде в палац босоніж, а юнак – за нею.

Перед падишахівною відчиняють двері в кімнату, бачить юнак, там сидить арап – одна губа на землі, друга на небі.

– О падишахівно! Скільки часу я жду тебе! Чому ти так запізнилася?

– Пробач, мій володарю, але сю ніч таке щось діється – годі й второпати. Мій батько, падишах, поклав у мою кімнату на ніч якогось гирявого парубка, і ось поки ми сюди йшли, чого тільки не сталося,– говорить вона та й розповідає йому все, а він одказує:

– Ет, це твої вигадки!

Падишахівна трохи повередувала, та врешті вгамувалася й поцілувала арапа. А той велить рабиням:

– Принесіть падишахівні шербету!

Коли ж дівчині подають келих, юнак б’є рабиню по руках, і шербет розливається. Арап та дівчина сидять вражені.

– Аллах всемилостивий, що це сю ніч діється?

– Не треба мені й шербету, і взагалі нічого не треба, аби тільки вийти звідси якось, поки нічого не сталося!– кричить дівчина.

Але арап все-таки велить принести вечерю.

Вони сідають за стіл. Дівчина й арап починають їсти, а юнак прикладається й собі.

– О падишахівно! З цього боку їм я, з того – ти, а хто ж їсть із тамтого?– дивується арап.

– Присягаюсь аллахом, я теж не знаю,– відповідає дівчина.

Приносять їм узвар. А юнак хап ложку, яку поклали перед падишахівною,

та й у кишеню. Дівчина ніяк не второпає, куди ділася ложка. Отож приносять ложку вдруге і втретє, але хлопець щоразу її ховає. Тоді дівчина відмовилася від узвару, а арап їй і говорить:

– О падишахівно, сю ніч і справді щось неймовірне діється у нас. Чи не краще, коли тебе віднесуть додому?

Покликав він арапа з таріллю.

Поки дівчина умощувалася, юнак, помітивши на стіні меч, вихопив його з піхов і відрубав голову арапові. Адже то був не просто арап, а падишах-пері.

Як тільки юнак відрубав йому голову, в палаці зчинилася веремія. «Ой! Людський син згубив зо світу нашого падишаха!»

Від цього вереску й стогону юнак мало не збожеволів. Геть наляканий, втік він з палацу, сів на килимок і вдарив по ньому канчуком.

– Неси мене в кімнату падишахівни!– наказав він і опинився там раніше за падишахівну. Ліг хутко в ліжко і вдав, ніби спить.

Невдовзі прийшла й дочка падишаха.

– Ти свиня, гидка й гирява! Зіпсував мені всю ніч!– каже вона й штрикає йому п’яту голкою. Хлопець мовчить.

– Еге, та він спить!– здивувалась вона й собі лягла спати.

А вранці юнака покликали до падишаха.

– А що, сину, дізнався, де буває щоночі моя дочка?

– О падишах, поклич сюди весь народ, сам сядь поруч зі мною, а недалеко від мене хай сяде твоя дочка. І я розповім усе, що бачив.

Падишах зробив так, як побажав юнак, і той голосно, аби чув увесь народ, розповів нічні пригоди падишахівни.

– Це брехня, тату! Він бреше!– стала кричати дівчина.

Тоді хлопець дістав з кишені ті гілочки, що їх він виламав у чарівних садах, шматочок мосту, черевички та ложку й почав показувати їх усім: «Мовляв, а що ж тоді оце або це?..»

І раптом юнак помітив свого старшого брата, який теж прийшов з натовпом людей і ховався за деревом. Тоді менший брат все кинув та й до нього, а той подумав, що його за намовою брата збираються покарати, та як дремене. Той біжить, і другий біжить. Нарешті менший брат таки догнав старшого.

А падишах послав людей, щоб їх привели до нього. Коли ж падишах запитав, що сталося, старший брат розповів усе, а молодший додав:

– О падишах, не треба мені вашої дочки. Ту, яку ви хотіли видати за мене, віддайте за мого брата.

Ось так падишах і видав свою дочку за старшого брата.

Сорок днів і сорок ночей гуляли всі на весіллі. Відтоді молодший брат та старший жили у злагоді до самісінької смерті.

Тут і казці край, отже, казко, прощавай!